Старший лейтенант

Загинув 14 березня 2022 року біля села Мила, Бучанського району

ЗІНЯК Андрій Степанович
САМУРАЙ
Старший лейтенант, патріот, учасник бойових дій у 2014-2015 роках, зокрема пекельних боїв під м.Дебальцеве.
Андрій Зіняк народився у с. Манява (тоді Богородчанського району), жив у Богородчанах, навчався у Богородчанській ЗОШ № 2, яка згодом стала Богородчанським ліцеєм №2. Кілька років тому переїхав з сім’єю у місто Вишгород Київської області.

Воював у складі 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади, бійці якої героїчно зупиняли ворога на підступах до Києва. Загинув 14 березня 2022 року біля села Мила Бучанського району при виконанні розвідувального завдання. Герою минув 41 рік. За цими скупими офіційними рядками життя спражнього воїна, дух самовідданого патріота і непересічної людини.

Яким він був? Справжнім,харизматичним, особливим!
Андрія Зіняка хоронили 7 квітня 2022 року, у день свята Благовіщення. Він був перший, кого прийшли вшановувати жителі Богородчан, односельчани матері з Маняви і батька з Міжгір’я,– усі, хто його знав, і просто небайдужі люди. Йшов другий місяць війни після повномасштабного вторгнення рф в Україну. Другий місяць жорстоких боїв за Київ і область. Андрій загинув від кулі снайпера, коли намагався врятувати цивільних. Він і сам був у  цивільному, але ці нелюди мали наказ знищувати всіх і сліпо його виконували.

Доля відміряла Герою неповних 42 роки. Можливо, той, хто горить яскраво, згорає швидко. А життя Андрія Зіняка було надзвичайно яскравим. І активним. Ще змалку, слухаючи розмови і спогади дорослих про визвольний рух, юнак формувався як палкий патріот і борець за справедливість. Потім сам багато читав про УПА. Тому не дивно, що в його кімнаті висів портрет Степана Бандери, а з обох боків були чорно червоний і синьо-жовтий прапори.

У школі улюбленими предметами були історія та географія. Андрій захоплювався літаками, мріяв стати пілотом. Не склалося. Але, як писала
Ліна Костенко, «людина нібито не літає, а крила має…» У цього харизматичного, запального юнака зі сталевим поглядом і неймовірною відвагою крила були із надзвичайної справедливості, чесності, активної позиції, відповідальності. І любові, і вірності…

А гори гартували характер. Андрій багато читав про гори, про екстремальні умови. І йшов у Карпати взимку, взявши з собою лише ніж
і сірники. Інколи й на тиждень. На виживання! 
Пізніше це допоможе в багатьох ситуаціях, але не врятує життя. Суворі зимові гори добріші від тих, що прийшли нищити, вбивати і яких ніяк не назвеш людьми.
Андрій завжди був у вирі подій і ніколи не ховався за чиїсь спини, ніколи не відсиджувався. «Я робив те, чого інші не робили»,– не раз повторював він. Як активний учасник івано-франківської «Пори», одним із перших прибув у Київ під час Помаранчевої революції. Серед яскравих акцій, організованих за участю Андрія,– «Рахуй чесно» та «Ми вас бачимо» біля ЦВК, мітинги на Майдані, пікетування дачі Л. Кучми в Конча-Заспі.

А потім була Революція Гідності. 30 листопада, коли «беркутівці» посунули на беззбройний натовп, завдяки спортивній і бойовій підготовці, зміг вирватися з оточення і навіть вивів людей до Михайлівського собору. А 20 лютого під час розстрілів «майданівців» з групою ентузіастів пішли шукати снайперів на готелі «Козацький» та сусідніх будинках.
Без будь-якого захисту, з дерев’яними палицями в руках…

Одразу після анексії Криму подав документи у військкомати Києва і Богородчан і вже навесні отримав статус мобілізованого. Перебуваючи на
двомісячній підготовці в Делятині, зателефонував мамі, щоб купила костюм, бо буде одружуватися. Неначе відчував: якщо не тепер, то коли? З
Києва приїхала кохана Катерина, яку після весілля залишив у своїх батьків. Андрія і побратимів готували до охорони стратегічних об’єктів, а
відправили в саме пекло– на кордон з рф, де їх щодня поливали нищівним вогнем. На четвертий день загинув майор. За тілом, звісно, поїхав Андрій з
іще кількома відчайдухами. За кілька днів не витримав ротний, відмовився виконувати свої обов’язки– і бійці одноголосно обрали на його місце Андрія Зіняка. Він був справжнім командиром, не раз рятував життя підлеглих, але не шкодував себе, виконуючи найважчі завдання. Восени 2014 року, після реформування 5-го батальйону ТО, вступив до 128-ої гірсько-штурмової бригади, де взяв позивний «Будз» на честь полеглого командира взводу.

Відзначився на Дебальцівському плацдармі, разом з побратимамивийшов зДебальцівського котла. Мав ідеальне почуття гумору: у будь-якій скрутній ситуації міг розрядити ситуацію, підтримати, надихнути весь бойовий склад. Після Дебальцевого і контузії приїжджає в Івано-Франківськ, де якраз
народилася донечка, яку батьки назвуть Яриною, а кликатимуть ніжно Ясею.
Після демобілізації Андрій Зіняк працював у поліції. Але війна його так і не відпустила… Постійно рвався на фронт, особливо боляче переживав втрати побратимів, кілька разів ходив у військкомати, але йому щоразу відмовляли.

Повномасштабне вторгнення застало родину Зіняків удома, у Вишгороді. 23 лютого Андрій пішов у військкомат, але там уже були величезні черги.
Вирішив, що піде пізніше. Зателефонував дружині, щоб по дорозі додому заправила повний бак їхньої автівки, бо передали про якісь «нічні провокації», які виявилися повномасштабним вторгненням рф в Україну. Відправив дружину і доньку до її батьків у с. Мила Київської обл., а сам залишився  виконувати свій громадянський обов’язок. Життєвим кредо Андрія Зіняка були слова: «Душу– Богу, лють ворогу, честь– собі, а життя– Україні!» Так і сталося… Андрій був справжнім лідером, який міг ще багато зробити для перемоги. Такі, як він, варті найвищих державних посад. Бо, як писав Сенека, «тільки справжні лідери готові пожертвувати тим, що належить їм, щоб урятувати те, що належить іншим».

Дружина Андрія Катерина Нечай-Зіняк написала у спомині про чоловіка: «Він нікого не залишив байдужим. Навіть ті, хто знали його всього кілька тижнів, схиляють голови перед силою, сміливістю та мужністю Андрія. Він завжди вчив гідності і честі. Він обрав шлях самурая без зброї і надійного плеча воювати проти танків і нарваних ворогів…»
Загинув безстрашно і гідно, щоб у мирному місті жили його дружина і маленьке сонечко– донечка Яринка, його батьки і найрідніші. 
Коли хоронили Андрія Зіняка, сирени сповістили повітряну тривогу, ніби нагадуючи, що в Україні війна, ніби попереджаючи, що це не остання
її жертва…  

7 квітня 2022 року, у день Благовіщення, Богородчани прощалися зі світлою душею Андрія. Було тепло і так ясно, що здалеку було видно засніжені гори, які так сильно любив Андрій. Друзі згадують, що того дня над кладовищем літав лелека, вільний, красивий і вірний до останку у своїй любові до України