Сержант, командир відділення, стрілець-санітар гірсько-штурмової роти.

Загинув 9 червня 2022р. на Донеччині

Позивний «Шерлок»,  47 років, сержант, командир відділення, стрілець-санітар гірсько-штурмової роти.

Василів Павло Миронович народився 1 жовтня 1974 року в с. Росільна Богородчанського району Івано-Франківської області в багатодітній сім’ї священника. Був третім сином.

У 1989 році закінчив Росільнянську середню школу. З 1989 р.  по 1990 р. навчався в Івано-Франківському СПТУ-16, де отримав диплом майстра з ремонту взуття.

З 1992 по 1994 рр. – служба в Збройних Силах України. Потім займався підприємницькою діяльністю.

З листопада 2013 р. по лютий 2014 р. брав активну участь у Революції Гідності в м. Києві на Майдані Незалежності. В серпні 2014 р. пішов на  службу в Національну Гвардію України в/ч 1241 в батальйон оперативного призначення, брав участь в зоні АТО. Воював у Попасній на Луганщині. У серпні 2015 р. був поранений. Разом з дружиною Любою виховували  синочків Захарчика та Матвія, дочку Ксенію.

24 лютого 2022 р. Павло Василів без вагань пішов у військкомат. Спочатку йому відмовляли, проте через декілька днів воїн відправився на фронт. Захищав від російських окупантів спершу Київщину, а потім Донецьку область.

Павло Василів загинув 9 червня на Донеччині. Він був командиром одного з відділень 10 окремої гірсько-штурмової бригади. Про загибель воїна рідним повідомили 10 червня.

Дружина Павла Василіва Любов розповідала, що за два тижні до його загибелі він не телефонував чотири дні або п’ять: «9 червня подзвонив. Довго говорив, давав настанови, розповідав, яка я сильна і як впораюся з усім. Я розуміла, про що він говорить, але відганяла погані думки від себе. Ми говорили довгих 26 хвилин, – каже Любов Василів. – Він сказав, не переживай, сьогодні ми прийшли з нуля, тут ночуємо. В бій підемо завтра. Я до тебе подзвоню. Сьогодні й ти можеш дзвонити».

Павло Василів був частим гостем у Горохолинському ліцеї, бо тут навчалися його діти. З глибоким сумом та болем в очах боєць ділився з учнями спогадами, розповідав школярам, що пережив за час, проведений в зоні АТО. Він своїм прикладом показав, що не тільки словами можна любити свою Батьківщину, але і вчинками доводити це. Відповідаючи на численні запитання молодого покоління, воїн намагався розповісти школярам про життя на війні, про те, як боронилися і наступали, про допомогу волонтерів, про солдатську єдність, братство… Говорив про військові будні зі сльозами на очах, а в залі панувала тиша…

Пам’ять про Героя навіки у наших серцях!